Одним із суттєвих наслідків накладення арешту на актив є обмеження права власності, що проявляється здебільшого у забороні користування та/або розпорядження арештованим майном.
Водночас арешт не означає позбавлення власності, тому для захисту прав власника держава зобов’язана забезпечити збереження арештованого активу до моменту його конфіскації або повернення законному володільцю.
Зрештою, саме недоліки в механізмах збереження арештованої власності стали головною причиною створення подібних АРМА інституцій в усьому світі. Інституцій, наділених повноваженнями зберігати економічну вартість активів на стадії арешту.
Одним із піонерів у запровадженні таких механізмів стала Італія, котра має обширну судову практику щодо (не)збереження арештованих активів, переважно вилучених в італійської мафії.
До створення офісу ANBSC – італійського аналогу АРМА - представники мафії часто оскаржували дії щодо накладення арешту на свої активи, спираючись саме на завдану майну шкоду внаслідок його знецінення чи псування під час арешту.
Одна з найбільш резонансних справ такого роду, яка розглядалась Європейським судом з прав людини, відома як «Raimondo проти Італії».
В межах кримінальної справи проти підприємця-забудовника та учасника мафіозної організації Джузеппе Раймондо італійський суд ще у 1985 році наклав арешт на 16 об’єктів нерухомості та 6 транспортних засобів, частину з яких згодом конфіскували. Однак через деякий час ці рішення були оскаржені в апеляції, що призвело до повернення майна власнику. Пізніше захист Раймондо вдався також до оскарження рішень, які нібито призвели до значної шкоди внаслідок арешту та конфіскації активів. Так позов проти Італії щодо відшкодування збитків опинився у ЄСПЛ.
Якщо в контексті мирного володіння майном та обмежень, які випливають з його арешту, практика ЄСПЛ однозначна, то питання схоронності, контролю за арештованими активами на той момент не були врегульовані.
На національному рівні уповноважені державні органи Італії – представники муніципальної поліції - заперечували свою відповідальність за знецінення активів Раймондо, оскільки їх повноваження не передбачали інструментів реального збереження арештованих активів. Попри те, що вже під час судових справ італійська влада ухвалила закони про додатковий захист інтересів осіб, чиє майно було арештоване, тамтешні суди фактично дійшли висновку, що будь-який арешт або конфіскація неминуче спричиняють збитки для власників. Останнім залишалося хіба що змиритися з цим.
Однак 22 лютого 1994 року ЄСПЛ все-таки ухвалив безпрецедентне рішення, згідно з яким держава-відповідач (Італія) має виплатити Джузеппе Раймондо десять мільйонів італійських лір як компенсацію за завдані збитки та моральну шкоду, а також додатково 5 мільйонів італійських лір за понесені судові витрати.
Відтак, справа «Raimondo проти Італії» стала важливим прецедентом, на який ЄСПЛ неодноразово посилався у подальших рішеннях на користь власників арештованих активів, збереження яких не було забезпечене державою.
Ряд подібних позовів проти багатьох країн, у тому числі проти України, став одним із поштовхів для перегляду державної політики щодо поводження з арештованим майном. Як наслідок, визнаною світовою практикою стала поява національних офісів ARO/AMO, відповідальних як за розшук і повернення незаконних активів, так і за збереження економічної вартості арештованого майна.
