В умовах швидкого розвитку українського законодавства спрямованого на протидію злочинності, одними із динамічних напрямів розвитку кримінального процесуального законодавства є інститути накладення арешту на майно та управління арештованим майном.

Арешт на майно накладається ухвалою слідчого судді чи суду на підставі клопотання про арешт майна за зверненням прокурора, слідчого за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільного позивача (стаття 171 Кримінального процесуального кодексу України).

Саме ухвала про арешт майна є тим судовим рішенням, яке тимчасово позбавляє власника, користувача чи розпорядника відповідних прав.

Крім того, якщо вартість арештованого активу перевищує 200 розмірів прожиткових мінімумів, відповідні права цією ж ухвалою можуть бути передані АРМА для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості.

Підставами для застосування органами досудового розслідування арешту, як заходу забезпечення кримінального провадження, є привід вважати, що майно є предметом, доказом злочину, засобом чи знаряддям його вчинення, набуте злочинним шляхом, є доходом від вчиненого злочину або отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину. Арешт майна можливий також у випадках, коли санкцією статті Кримінального кодексу України, що інкримінується підозрюваному або обвинуваченому, передбачається застосування конфіскації.

У клопотанні слідчого, прокурора про арешт та передачу майна в управління повинно бути зазначено:

1) підстави і мету відповідно до положень статті 170 КПК України та обґрунтування необхідності арешту майна;

2) перелік і види майна, що належить арештувати (опис, характеристика чи посилання на реєстраційні дані, якщо відомості про активи містяться у відповідних державних реєстрах);

4) вартість майна;

3) документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном;

4) розмір шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до частини шостої статті 170 КПК України;

5) чітке визначення шляху управління для АРМА (управління шляхом передачі майна управителю за договором чи управління шляхом реалізації).

Звертаємо увагу на те, що від чіткої ідентифікації майна у клопотанні безпосередньо залежить ефективність арешту та подальшого управління ним, своєчасність його застосування, а також можливість відшкодування збитків, вчинених протиправними діями злочинців.

Викладення неповної чи недостовірної інформації у клопотанні може призвести до тієї ситуації, коли ухвалою слідчого судді клопотання про арешт та передачу майна в управління АРМА буде задоволено, проте на практиці ефективності управління досягнути буде неможливо. Наприклад, у разі обмеження власника лише у праві користування або розпорядження активом, АРМА не отримує відповідних прав та не має змоги здійснювати управління. Так само перешкодою є накладення арешту тільки на частину цілісного майнового комплексу, тому вкрай важливо забезпечувати комплексний арешт, який враховує цілісність виробничих потужностей та єдність складових активу.

Отже, арешт активів, які є речовими доказами та об’єктами ймовірної конфіскації, а також їх передача в управління АРМА є діями, які здійснюються з метою досягнення завдань кримінального провадження.

З моменту арешту активів право власності на них є тимчасово обмеженим, насамперед власник активу тимчасово позбавляється прав володіння, розпорядження та користування майном, не може самостійно визначати долю активів, самостійно ними користуватись, зокрема передавати їх в тимчасове володіння чи користування третім особам. Разом з тим, передача цих прав АРМА для збереження економічної вартості арештованого майна не порушує права власності, що детально обгрунтовано у дослідженні Transparency International Ukraine.