Предметом спору переважної більшості судових справ, де АРМА виступає відповідачем, є визнання недійсними договорів купівлі-продажу активу чи договорів управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні.

Позивачами у цих справах є власники цих активів або інші особи, які не є стороною оскаржуваних ними договорів та які вважають, що їх права порушені з боку держави в особі АРМА у зв’язку із реалізацією активів чи їх управлінням. Їх позовні вимоги про визнання правочинів недійсними спрямовані на приведення сторін до того стану, який сторони мали до вчинення правочину.

Проте слід зазначити, що передусім оспорювати правочин у суді може одна із сторін або інша заінтересована особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Зауважимо, що дії осіб щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оскаржені в суді, допоки вони не доведуть, що таким чином порушуються їхні права.

Проаналізувавши судову практику, слід зазначити, що застосування судом того чи іншого зобов’язально-правового способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача ефективним способом, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, та наслідка, спричиненим цими діяннями.

Більш того, згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду у цій категорії справ, право позивача як власника спірних активів щодо майна, на яке накладено арешт в рамках кримінального провадження, та яке передано в управління Національного агентства, відповідно до вимог Спеціального закону про АРМА, обмежене застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу у спосіб, встановлений законом.

Системний аналіз норм законодавства України у їх сукупності свідчить про те, що арешт активів, що є речовими доказами та об’єктами ймовірної конфіскації, а також їх передача в управління АРМА на підставі ухвали слідчого судді є діями, які здійснюються з метою досягнення завдань кримінального провадження.

Саме ухвала про арешт активів є тим самим рішенням органу судової влади, яке тимчасово позбавляє власника відповідних прав відносно цих активів.

З моменту арешту активів, право власності особи, що є власником цих активів є тимчасово обмеженим: він тимчасово позбавляється прав володіння, розпорядження та користування майном, не може самостійно визначати долю активів і самостійно ними користуватися, зокрема передавати їх в тимчасове володіння чи користування третім особам.

Навіть у разі визнання в судовому порядку договору купівлі-продажу/управління майном недійсним, право позивача на користування/розпорядження майном не буде поновлене (обмежене в силу накладення арешту на майно), оскільки сторони за спірним правочином хоч і повернуться у початковий стан, однак законна сила ухвали про арешт залишиться незмінною. Визнання в судовому порядку спірного договору недійсним не скасовує накладений судом арешт майна.

При цьому Верховний Суд зазначає, що відсутність порушення спірним договором прав та інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові, у такому разі перевірка спірного договору на його відповідність вимогам законодавства України не здійснюється.

Отже, визнання у судовому порядку правочину недійсним, автоматично не призведе до повернення майна власнику, який не є стороною правочину і такий позов не поновить порушене право власності, а тому він є неефективним способом захисту порушеного права.

Варто зазначити, що низка судових рішень у справах, в яких АРМА була стороною, містить зазначену підставу для відмови позивачам у задоволенні позову.